— Можеш забрати в мене трохи страху?
Бачиш, скільки його в моїх кишенях?
— Звісно. Я відчуваю його вагу.
Я завжди забираю його у вас — впертих, скажених.
— І забери цей надлишок терпіння… візьми.
Надто воно важке, мов зайві речі у валізі
— Давай, заберу. Я бачу, як воно тисне згори,
як ви ним обтяжуєтесь — похмурі, дорослі.
— І ще забери мою втому…
її чорну межу, її річкові вирви, її судоми.
— Звісно, візьму. Звісно...
Хоча і не маю стосунку до твоєї втоми…
— А ще забери трохи болю…
крізь нього на сонце дивитись очам нестерпно.
— Ні. Біль залишу з тобою.
— Добре. Біль залиш. Це останнє, що я ще відчуваю...
 |
Тетяна ОНИЩЕНКО